Книга Львовский пейзаж с близкого расстояния - Селим Ялкут

Галя жмурится, не открывая глаз. — Спи, спи, — говорит Вера, хотя под дрынду спать трудно. Музыка явно танцевальная. Дома Ивасик руководит ансамблем из шести женщин, они играют на таких дрындах. Недавно выступали на фольклорном фестивале в Праге. Дипломы получили.

Мне, однако, мало. Все слишком просто. Хочется историю.

Ивасик вытаскивает струны изо рта, аккуратно сматывает, убирает музыку в карман и отвечает на мой вопрос, я только потом спохватываюсь: я ведь не спрашивал, только подумал.

— Це є такі люди, що несуть в собі зло.

— А как у меня?

— У вас є. Але не дуже. І ви через нього не маєте спокою. Воно в вас хоч невелике, але дуже прив’язчиве.

— Как это?

— Бентежить вас. Но то може бути. Є такі, що з ним мирно живуть, хоч мають набагато більше [10].

Ивасик смотрит ровно поверх съехавших на нос очков, глаза у него бледно-голубые, а взгляд точный, неожиданный для случайного разговора. Потом переводит взгляд на Веру. — А в вас зовсім нема. Зла нема.

— Потому ты, Верочка, меня раздражаешь. — Сонно говорит Галя.

— А если захочу, как Фауст? — Спрашиваю я. — Много всяких планов. Хочется успеть побольше.

— Я бачу. (Я вижу.) — Говорит Ивасик просто.

— Ой, не надо. — Пугается Вера.

— Це таке кокетство. — Успокаивает ее Ивасик, а на меня смотрит серьезно. — Але треба шукати. Якщо справді треба. (Но нужно искать. Если действительно нужно.)

— Но где? Я видел в историческом архиве. Расписки писали козаки, когда хотели продать душу дьяволу. Кровью. Оставляли ночью на перекрестке, где нечистая сила. Главное, чтобы креста рядом не было. А теперь крестов не осталось, и нечистая сила гуляет, где хочет.

— У наших козаків ведмовство було поширене дуже (сильно распространено). Я тому знаю, що рід мій по батьківскій лініі йде з самого Запорiжжя. Прадід мій був козацьким полковником. А по материнській — з Галичини.

— Но где найти нечистую силу? Конкретно. — Спрашиваю я.

— Вона нікуди не поділася. — Мягко говорит Ивасик. — Но треба спочатку прийняти рішення. І вона сама знайдеться. Коли серьозно. А інакше тим не треба кидатися.

— Ты же — врач. — Упрекает Вера.

— Це може мати непоганий результат.

— Представляю. — Хмыкает Галя.

— Раніш іі можна було придбати. — Сообщает Ивасик[11]. — Где?

— До війни. Ще до першої. — Ивасик устраивается удобно, прихлебывает чай, напоминает телевизионного ведущего из передачи «Спокойной ночи, малыши». — За Польщі (он произносит Польщ¢і с сильным ударением на последнем слоге) було поблизу від нас таке місто Сегід. Тепер воно десь в Румуніі, або в Угорщині. Так там у крамниці можно було купити собі диявола. (Во времена Польши был недалеко от нас такой город — Сегид. Теперь где-то в Румынии или в Венгрии.)

— Да, да. — Я вспоминаю графа Дракулу. Как раз он из тех мест.

— Це коштувало багато, але було можна. — Продолжает Ивасик. — Треба було знати, що то за крамниця. Вона така собі звичайна. Заходиш. Можеш не поясняти. Вони самі розуміють, що тобі треба. Придивляються, хто ти. Потім у першій кімнаті сплачуєш своі гроші і йдеш далі. У другій посередині стоіть стілець, а поруч крутиться такий собі панок. Каже роздягтись. Роздягає геть начисто і садовить у це крісло, зовсім голого. Попереджае, щоб ти не рухався і виходить. Там холодно, але ти мусиш сидіти. i тоді в кімнату заповзає білий змій. На голові має золоту корону. Повзе до тебе, ти сидиш. Заповзає на тіло і повзе далі по ньому, а сам жалом злизуе мирро. На руках, на лобі, скрізь. Він сам знае, скільки його де було. Ще з крещення. Знаходить і злизуе дочиста, геть усе. Сам холодний, наче мрець. Якщо ти хоч трохи здригнувся, усе пропало. Він тебе кидає і зникає. Усі твоі гроші — то даремне. Но якщо ти висидів, то тебе вдягають в своі ж речі і ведуть до третьоi кімнати. Там ти отримуеш такого сосуда, наче пляшку, але квадратну. На дні гойдаеться собі скаміечка, а на ній хлопець. В синьому камзолі, червоному плащі, на голові шляпа з царським пером, наче з жар-птиці. Сидить собі і погойдується. Дають тобі того сосуда і маєш йти з ним додому. Там мусиш стати обличчям між заходом і північчю. Ще можеш подумати. А далі, якщо не вагаешся, відчиняй. І тоді вже все. Бачиш, що там всередині скамієчка пуста, а в тебе на плечі — чорний кіт. Це і є твій диявол. Він тобі забезпечить, що тільки зажадаеш: гроші, скільки схочеш, золото, майно, худобу, жінок самих вродливих. Але по смерті забере твою душу до себе. От як було.[12]

В рассказе меня поразил облик дьявола. Камзол, шляпа с пером, изящество, корректность. Не наш отечественный душегуб с ржавым, как грабли, клыком, сажей в немытых ушах и хвостом в адской смоле.

Женщинам тоже понравилось. — А у Гойи они такие страшные — сказала Вера.

— По мере приближения к капитализму внешность и манеры будут улучшаться. — Предположил я. — Конкуренция.

— Еще неизвестно. — Галя села. — Ивасик пошли. Больные ждут. Ты за сегодня и завтра должен всех принять.

— А потом?

— А потом он идет в Министерство. Экзамены сдавать по нетрадиционной медицине.